Читать онлайн книгу "Смок Беллю. Смок і Шорті"

Смок Беллю. Смок i Шортi
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Збiрки оповiдань «Смок Беллю» та «Смок i Шортi» розповiдають про пригоди двох друзiв – шукачiв золота. Випробування, що випадають на долю Кiта Беллю – мазунчика-письменника, який мандруе на Клондайк за новими враженнями, повнiстю змiнюють його. Свое життя в жорстких умовах Пiвночi вiн вважае справжнiм на противагу рознiженому та метушливому життю у Сан-Франциско. Саме тут вiн знаходить щирих друзiв. Джек Шортi не лише бере участь в авантюрах Смока, безумовно пiдтримуючи й допомагаючи йому, але й готовий ризикувати власним життям заради нього. Численнi пригоди, якi часто межують мiж життям i смертю, призводять Смока Беллю до висновку, що найдорожчим скарбом для людини е кохання.





Джек Лондон

Смок Беллю. Смок i Шортi



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


?










СМОК БЕЛЛЮ





СМАК ВЕДМЕДИНИ



І

Спочатку вiн був Крiстофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжi, вiн став Крiстом Беллю. Пiзнiше, помiж богеми Сан-Франциска його назвали Кiт Беллю. І кiнець кiнцем нiхто не знав його пiд iншим iм’ям як Смок Беллю. Ця iсторiя еволюцii його iменi е iсторiя його власноi еволюцii. Нiчого б цього не трапилося, якби вiн не мав матерi, що безмежно його любила, i суворого, залiзноi вдачi дядька, та якби не одержав листа вiд Джiлета Беламi.

– Допiру я переглянув число «Xвилi», – писав Джiлет iз Парижа. – Звичайно, О’Тарi пощастить iз нею. Але дечого бракуе.

Далi були подробицi щодо удосконалення новонародженого тижневика.

– Пiди та побалакай iз ним. Тiльки так, нiби це ти сам вiд себе. Не треба, щоб вiн знав, що це моя думка. Бо як дiзнаеться, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готiвку за свою писанину в товстих журналах. Передусiм не забудь зробити йому нагiнку за того дурня, що веде вiддiл критики музики та мистецтва. До речi, Сан-Франциско мало завжди свою власну, своерiдну лiтературу. Проте не мае ii тепер… Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жвавi статтi та поверне минулу славу i барви Сан-Франциска.

Кiт Беллю одвiдав контору «Хвилi» i сумлiнно виконав доручення. О’Тара уважно вислухав. О’Тара сперечався. О’Тара погодився. О’Тара нагнав дурня, що писав критику. Далi О’Тара взявся до Кiта, i з Кiтом трапилося те, чого так боявся Джiлет у далекому Парижi. Коли О’Тара домагався чого-небудь, нiхто iз приятелiв не мiг одмовити йому. Вiн був такий приемно та непереможно настирливий. Не встиг Кiт Беллю вислизнути з контори, як зробився спiввидавцем, погодився писати щотижня кiлька стовпцiв критики, поки не знайдуть пристойного спiвробiтника, та зобов’язався постачати щотижня частину десяти тисяч слiв хронiки мiсцевого життя Сан-Франциско – i все це задурно.

– «Xвиля» ще не може платити, – пояснив О’Тара, одночасно додавши, що тiльки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, i що ця людина – Кiт Беллю.

– Який же я дурень! – бурмотiв потiм Кiт, сходячи вузькими схiдцями.

З цього почалася його панщина в О’Тари, що для нього вiн заповнював ненажерливi шпальти «Хвилi»

Тиждень у тиждень сидiв вiн у конторi, витримував наскоки кредиторiв, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п’ять тисяч слiв у всiх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великi претензii. Для неi потрiбнi були iлюстрацii, а витрати на них були величезнi. Нiколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кiтовi Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збiльшений штат спiвробiтникiв.

– Ось що означае бути добрим хлопцем, – пробубонiв одного дня Кiт.

– Дяка Боговi за добрих хлопцiв, коли так! – зi слiзьми на очах скрикнув О’Тара, стискуючи Кiтовi руку. – Ви врятували мене, Кiте! Ще трохи, друже, i вже буде легше.

– Нiколи не полегшае, – жалiбно вiдповiв Кiт. – Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.

Трохи згодом йому здалося, що вiн знайшов спосiб визволитися. Одного разу, скориставшись iз присутностi О’Тари, вiн спiткнувся на стiлець. Кiлька хвилин пiзнiш вiн наскочив на рiжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоiк клею.

– Пiзно лягли? – запитав О’Тара.

Кiт доторкнувся руками до очей i, ранiш, нiж одповiсти, злякано подивився навкруги.

– Нi, не те. Щось з очима. Вони, здаеться; вiдмовляються служити менi. Оце й усе.

Кiлька днiв вiн спотикався та налiтав на конторськi меблi, але серце О’Тари не пом’якшало.

– Знаете, що я вам пораджу, Кiте? – сказав вiн одного дня. – Пiдiть ви до окулiста. Є тут такий лiкар Гесдепл. Вiн дуже добрий спец. І це не буде вам нiчого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповiстками. Я з ним побалакаю особисто.

І вiрний своему слову, вiн вирядив Кiта до окулiста.

– Нiчого не дiеться вашим очам, – сказав лiкар, пiсля довгого огляду. – Справдi, у вас чудовi очi – одна пара на мiльйон.

– Тiльки не кажiть цього О’Тарi, – попрохав Кiт. – І дайте менi чорнi окуляри.

Наслiдком цього було те, що О’Тара почав спiвчувати йому i з запалом говорити про той час, коли «Хвиля» зiпнеться на власнi ноги.

На щастя свое Кiт Беллю мав власнi кошти. Хоч невеликi вони були у порiвняннi з iншими, але ж iх вистачало на те, щоб належати до кiлькох клубiв та утримувати студiю в Латинському кварталi. Щоправда, з того часу, як вiн став спiльником О’Тари, його витрати значно поменшали. Йому нiколи стало витрачати грошi. Вiн тепер нiколи не заглядав у студiю, не частував мiсцевоi богеми славетними гарячими вечерями. Проте вiн нiколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала iх дочиста, висмоктуючи не тiльки його мозок, але й кишеню. Були iлюстратори, якi перiодично вiдмовлялися iлюструвати, друкарi, якi перiодично вiдмовлялися друкувати, та конторськi спiвробiтники, якi частенько вiдмовлялися виконувати своi обов’язки. У такому разi О’Тара тiльки дивився на Кiта, а Кiт робив решту.

Коли пароплав «Екселсiор» прибув з Аляски i привiз новини про Клондайкськi розсипи, що звели з глузду всю краiну, Кiт зробив цiлком легковажну пропозицiю.

– Слухайте, О’Таро, – сказав вiн. – Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться днi 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матерiалом для «Хвилi»? Я сам покрию своi витрати.

О’Тара похитав головою.

– Не може контора обiйтися без вас, Кiте. До речi, ще нема й години, як я бачив Джексона. Вiн позавтрому вирушае до Клондайку i згодився надсилати нам щотижня дописи та свiтлини. Я не пустив його, поки вiн не дав цiеi обiцянки. А найкраще те, що це нам нiчого не коштуватиме.

Того самого дня Кiт ще раз почув про Клондайк, коли забiг до клубу, i в однiй iз нiш книгозбiрнi здибався зi своiм дядьком.

– Здоровi були, дядю! – привiтався Кiт, кидаючися в шкiряне крiсло та простягаючи ноги. – Призволяйтеся, коли хочете!

Вiн замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим нацiональним питвом – кларетом, який вiн завжди пив. Вiн глянув iз гнiвливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кiт побачив, що дядько збираеться його картати.

– Менi лишаеться тiльки хвилинка, – сповiстив вiн похапливо. – Я збираюся до Кiзу на виставку Елерi, про яку мушу дати пiв шпальти!

– Що з тобою? – запитав дядько. – Який ти блiдий! Страхiття, та й годi!

Кiт у вiдповiдь тiльки застогнав.

– Я матиму приемнiсть ховати тебе. Я це бачу.

Кiт сумно похитав головою.

– Тiльки не на iжу гробакам. Дякую. Лiпше спалiть мене.

Джон Беллю походив зi старого, суворого та загартованого поколiння, що об’iздило волами рiднi рiвнини ще в п’ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалiсть та мужнiсть, з дитинства ще змiцнена упокоренням новоi краiни.

– Ти не живеш, як слiд, Кристофере. Менi соромно за тебе.

– Веселе життя, чи не так? – Кiт переривисто засмiявся.

Старий чоловiк знизнув плечима.

– Не печiть мене так очима, дядю. Я хотiв би, щоб це було вiд веселого життя. Але це все вiдпадае. Я не маю часу.

– Що ж тодi?

– Праця над силу.

Джон Беллю рiзко та неймовiрно засмiявся.

– І чесна?

Вiн знов засмiявся.

– Людина – це вирiб свого оточення, – проголосив Кiт, показуючи на дядькову шклянку. – Ваша веселiсть рiдка та гiрка, як i ваше питво.

– Праця над силу, – глузував той. – Ти за життя свое нiколи й цента не заробив.

– Б’юсь об заклад, що заробив. Тiльки я нiколи не отримував свого заробiтку. Я заробляю п’ять сотень на тиждень саме тепер i працюю за чотирьох.

– Малюнки, що нiхто не хоче купувати, чи може ще якась нiкчемна робота такого ж гатунку. Умiеш ти плавати?

– Так що, й умiв.

– А сидiти на конi?

– І це доводилося!

Джон Беллю з огидою чмихнув.

– Я радий, що твiй батько не дожив, щоб бачити тебе в усiй славi твого занепаду, – сказав вiн. – Твiй батько був, що не цаль, то справжнiй чоловiк. Ти розумiеш це? Чоловiк, а не баба. Я гадаю, вiн вигнав би всi цi музичнi та артистичнi дурощi з тебе.

– О, це днi виродження, – зiтхнув Кiт.

– Я мiг би зрозумiти й терпiти ще, – люто наступав дядько, – якби тобi велося в цьому. Проте ти за життя свое нiколи й цента не заробив, нiколи не зробив хоч найменшоi, чоловiка гiдноi роботи.

– Гравюри, малюнки, вахляри, – додав Кiт, протестуючи.

– Ти недолуга i ялозник. Якi ти малюнки малював? Поганенькi акварелi та жахливi афiшi! Їх нiколи не приймали на виставу навiть тут, у Сан-Франциско.

– Ви забули. Тут е мiй малюнок, у залi цього самого клубу.

– Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотнi на твое навчання. Проте нiчого путящого з тебе не вийшло. Ти нiколи навiть не заробив п’яти доларiв, акомпануючи на концертi. Твоi пiснi? Безглуздi дурницi, що iх нiколи не друкували, та й спiвають iх тiльки помiж тоi поганоi богеми.

– Я надрукував одного разу книжку. Тi сонети, пригадуете? – лагiдно зауважив Кiт.

– Скiльки це тобi коштувало?

– Лише двi сотнi.

– Що ти ще зробив?

– Я ставив п’есу в лiтньому театрi.

– Що ти отримав за неi?

– Славу.

– І ти умiв плавати, i тобi доводилося iздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стiл. – На що у свiтi ти здатний? Ти був добре розвинений фiзично. Проте, навiть в унiверситетi ти не грав у футбол. Ти не веслував на водi. Ти не…

– Я боксував та фехтував.

– Коли ти боксував востанне?

– Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тiльки я був…

– Ну, кiнчай!

– Невитриманий.

– Ти хочеш сказати, ледачий?

– Я б нiколи не вжив такого слова.

– Мiй батько, сер, ваш дiд, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв.

– Чоловiковi?

– Нi, дiдовi, безсоромний ти блазню! Але ти не уб’еш навiть москiта, коли тобi буде шiстдесят дев’ять рокiв.

– Часи змiнилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до в’язницi.

– Твiй батько проiхав верхи сто вiсiмдесят п’ять миль, не спавши в дорозi, та загнав трое коней.

– А якби вiн жив тепер, то мiг би зробити всю цю подорож у Пульманi та ще й добре виспатись.

Старий задихався вiд безмежноi лютi, але здолiв ii та запитав:

– Скiльки тобi рокiв?

– Гадаю, що…

– Знаю. Двадцять сiм. Ти закiнчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п’ять рокiв. Скажи перед Богом i людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоему вiцi, я мав тiльки одну пару бiлизни. Я гонив товар до Колузи. Я був мiцний, як скеля, i мiг спати на скелi. Живився я в’яленим м’ясом та ведмединою. Та й зараз фiзично ти, рiвняючи до мене, баба: важиш щось зi сто шiстдесят п’ять фунтiв. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з нiг кулаком.

– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотiв Кiт. – Хiба ви не бачите, дядю, що часи змiнилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…

Джон Беллю сердито засовався.

– Так ви самi назвали ii … Була занадто добра до мене. Тримала мене у ватi й таке iнше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кiлька таких подорожей, що змiцнюють енергiю та мужнiсть… Мене дивуе, чому ви нiколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббi iз собою в мандрiвки до Оiери та Мехiки.

– Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеiрой…

– Ваша провина, дядю, i моеi любоi та дур… матерi. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тiльки дитиною. Що менi лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хiба я винний, що я нiколи не працював?

Старий подивився на свого небожа, не ховаючи вiдрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.

– Добре. Я знов збираюся iхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, змiцнюють мужнiсть. А що, як я запропоную тобi поiхати зi мною?

– Трохи пiзненько, мушу сказати. А куди ви iдете?

– Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести iх через Протоку до Озер, а тодi повернутися…

Вiн не докiнчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.

– Визволителю мiй!

Джон Беллю зараз же зробився обережним. Вiн не сподiвався, що запросини буде прийнято.

– Ти ще обмiркуй собi цю справу, – сказав вiн.

– Коли ви iдете?

– Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!

– Та нi. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилi».

– Кожний мусить узяти з собою запас харчiв на цiлий рiк. Там буде така метушня, що iндiяни-носii не упораються з усiм. Гел i Роберт переноситимуть свое начиння самi. Отож я iду, щоб допомогти iм. Якщо ти поiдеш, то робитимеш те саме.

– Випробуйте мене!

– Ти не зможеш носити кладь, – була вiдповiдь.

– Коли ви iдете?

– Завтра.

– Тiльки ви не робiть висновку, що це на мене вплинула ваша лекцiя про витривалiсть, – сказав Кiт на останок. – Менi хотiлося вислизнути якось вiд цього О’Тари.

– Хто це О’Тара? Японець?

– Нi, вiн iрландець, погонич невiльникiв i мiй найлiпший приятель. Видавець «Хвилi», власник та великий гнобитель. Усе, що вiн каже, виконуеться. Вiн навiть мертвого на ноги поставить.

Цього вечора Кiт написав О’Тарi: «Це тiльки вiдпустка на кiлька тижнiв. Вам доведеться спiймати якогось писаку замiсть мене. Шкода, товаришу, але мое здоров’я вимагае цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвiчi бiльше.»


II

Кiт Беллю зiйшов на берег у Дайi серед божевiльноi метушнi збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмiрну силу речей та харчу вивантажували з пароплавiв, нагортаючи на березi цiлi гори. Звiдси все це починало повiльно текти в долину Дайi та через Чiлькут. Переносити все це треба було за двадцять вiсiм миль i тiльки на людських спинах. Індiяни-носii збiльшили платню за перенесення з восьми центiв за фунт до сорока i, не зважаючи на це, вони були переобтяженi роботою. Можна було сподiватися, що не встигнуть перенести всiеi клади, як западе зима.

Найслабшим з-помiж слабих на ноги був Кiт. Як i сотнi iнших, вiн мав при собi величезного пiстоля, що почепив собi на поясi, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що пам’ятав ще старi днi сваволi в цих мiсцях. Проте Кiт Беллю був романтиком. Його заслiпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, i на життя, що клекотiло навколо нього, вiн дивився очима артиста i не ставився до нього поважно. Як вiн казав на пароплавi, це ще не був його похорон. Вiн мав тiльки вiдпустку i хотiв «кинути оком» на все, а тодi повернутися.

Облишивши своiх на березi, де вони чекали вантажу, Кiт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Вiн не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили iншi, що теж були озброенi пiстолями. Стрункий, шiсть футiв на зрiст iндiянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кiт пiшов слiдом за ним, захоплюючися дебелими литками iндiянина i тим, як зграбно i легко вiн переступав пiд своiм тягарем. Індiянин скинув свiй пакунок на ваги проти комори, i Кiт прилучився до гурту захоплених шукачiв золота, що оточили iндiянина. Пакунок важив сто двадцять фунтiв. Це викликало навколо вигуки здивування. Кiт i собi дивувався та мiркував, чи змiг би вiн хоч пiдняти таку вагу, а не те, що йти з нею.

– Йдете, товаришу, до озера Лiндерман iз цим? – запитав вiн.

Індiянин, надимаючись вiд гордощiв, пробубонiв, що так.

– Скiльки ви отримаете за цей пакунок?

– П’ятдесят доларiв.

Тут Кiт припинив розмову. Йому впала в очi молода жiнка, що спинилася у дверях. Вона не мала на собi нi куцоi спiдницi, нi кольорового одягу, як тi жiнки, що зiйшли з пароплава, а була одягнена, як звичайно вдягаються жiнки в дорогу. Що його вразило – це доцiльнiсть ii присутностi тут. Почуття, що вона якось пасуе, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса i нiжний колiр ii овального обличчя захопили його. І вiн дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не вiдчула його погляду, i ii темнi очi з довгими вiями глянули «на нього з байдужою цiкавiстю». Вiд його обличчя вони з виразною веселiстю перейшли до величезного пiстоля за поясом. Тодi вона знов глянула йому в обличчя, i в ii очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж обернулася до чоловiка, який стояв бiля неi, i показала на Кiта. Чоловiк подивився на нього з такою самою веселою зневагою.

– Чечако, – сказала дiвчина.

Чоловiк, що скидався на мандрiвного робiтника у своiх дешевих широких штанях та благенькiй вовнянiй куртцi, засмiявся, глумливо вишкiривши зуби, i Кiт знiяковiв, сам не знаючи чому. «Проте однаково, вона надзвичайно гарна дiвчина», – подумав вiн, коли вони обое пiшли. Вiн звернув, увагу на ii ходу, i йому здалося, що вiн пiзнав би ii по ходi й через тисячу рокiв.

– Бачили ви цього чоловiка з дiвчиною? – схвильовано спитав Кiта його сусiд. – Ви знаете, хто вiн?

Кiт похитав головою.

– Карiбу Чарлi. Менi допiру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Вiн здавна у цих краях. Був на Юконi з дванадцять рокiв. Оце допiру з’явився тут.

– Що означае «чечако»? – запитав Кiт.

– Ви – чечако, я – чечако, – була вiдповiдь.

– Можливо, я i чечако. Але ви повиннi пояснити менi, що воно значить.

– Мазунчик.

Повертаючися до берега, Кiт на всi лади обмiрковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей нiжний зародок жiнки, назвала його мазунчиком.

Ідучи помiж куп поклажi (у його уявi ще зберiгся образ iндiянина з превеличезним пакунком), Кiт схотiв випробувати свою власну силу. Вiн вибрав мiшок iз борошном, що, як вiн знав, важив сто фунтiв, став, розкарячивши ноги, бiля нього, нахилився i спробував скинути його собi на плечi. Його перший висновок був, що сто фунтiв реальна вага. Другий – що його спина не витримае. А третiй – вiн вилаявся, коли пiсля п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його вiн даремно намагався пiдняти. Вiн обтер чоло i за купою мiшкiв iз харчами угледiв Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.

– Боже! – проголосив цей апостол витривалостi. – Яке охляле поколiння вийшло з наших чересел! Коли менi було шiстнадцять рокiв, я жартома пiдiймав такi речi.

– Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кiт, – що я не рiс на ведмединi.

– Я жартома пiдiйматиму iх i в шiстдесят рокiв.

– Ви мусите це менi показати.

Джон Беллю показав. Йому було сорок вiсiм рокiв. Проте вiн нахилився над мiшком, схопив його рукою, розгойдав, швидко пiдкинув i випростався, перекинувши мiшок iз борошном собi на плечi.

– Спритнiсть, мiй хлопче, спритнiсть. Та ще мiцний хребет.

Кiт iз пошаною зняв свого капелюха.

– Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаете, чи зможу я навчитися цiеi спритности?

Джон Беллю знизав плечима.

– Ти накиваеш п’ятами ранiше, нiж ми звiдси вирушимо.

– Не бiйтеся, – простогнав Кiт. – Там О’Тара – лев лютий. Я нiколи не повернуся назад, поки маю снагу.


III

З першим пакунком Кiтовi повелося добре. До мiсця iм пощастило найняти iндiянiв, щоб перенести двi тисячi п’ятсот фунтiв поклажi. Проте, починаючи з цього мiсця, мусили працювати iхнi власнi спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю. Це здавалося легким на паперi. Джон Беллю лишався в таборi куховарити, а тому не мав змоги перенести бiльше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного iз трьох молодих хлопцiв припадало нести вiсiмсот фунтiв щодня, посуваючись на одну милю вперед.

– Якщо робити п’ятдесятифунтовi пакунки, то вийде щоденна прохiдка на шiстнадцять миль iз поклажею, та п’ятнадцять миль порожняком, бо останнiй раз ми не вертатимемося, – зробив Кiт приемний винахiд. – Вiсiмдесятифунтовi пакунки потребуватимуть щоденноi прохiдки у дев’ятнадцять миль, а стофунтовi тiльки в п’ятнадцять.

– Я не охочий ходити, – сказав Кiт. – Тому я носитиму по сто фунтiв.

Вiн зловив неймовiрну посмiшку на дядьковому обличчi й швидко додав:

– Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолi та робити фокуси. Я почну з п’ятдесяти.

Вiн почав i, весело смiючись, побiг пiдтюпцем уздовж шляху. Скинувши мiшок на першому привалi, вiн повернувся назад. Це було легше, нiж вiн думав. Проте двi милi вже стерли тоненький покрiвець його сили й оголили кволiсть, що ховалась пiд ним. Його другий пакунок важив шiстдесят п’ять фунтiв. Це було набагато важче, i вiн уже не бiг. Кiлька разiв, наслiдуючи звичай усiх носiiв, вiн сiдав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третiм пакунком вiн зробився зовсiм смiливий: пiдв’язав ременями дев’яностоп’ятифунтовий мiшок iз бобами i вирушив. Пройшовши сто ярдiв, став себе почувати знесиленим. Сiв i обтер пiт з обличчя.

– Невеличкi переходи i невеличкi вiдпочинки, – пробубонiв вiн. – Так буде лiпше.

Інодi вiн не мiг зробити й сотнi ярдiв, i щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Вiн засапався, i з нього струмками стiкав пiт. Не пройшовши й чверть милi, зiдрав iз себе вовняну сорочку i почепив ii на дерево. Трохи далi скинув свого капелюха. Доходячи пiв милi, вiн гадав, що йому кiнець прийшов. Нiколи у своему життi вiн не напружував так своiх сил i знав, що тут йому край. Коли сiв вiддихати, його уважний погляд спинився на величезному пiстолi та важкому поясi з патронами.

– Десятифунтове опудало! – глузливо посмiхнувся вiн, вiдстiбуючи пояса.

Не потурбувався навiть повiсити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повiльний потiк носiiв проплив повз нього, вiн помiтив, що й iншi «чечако» почали кидати своi пiстолi.

Його невеличкi переходи все меншали. Часом вiн не мiг проволоктися бiльше, як сто футiв, i тодi зловiснi удари серця, що вiддавалися у вухах та колiнах, що тремтiли вiд знесилля, примушували його вiдпочивати. А вiдпочинки раз у раз бiльшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вiсiм миль, i воно займало так багато днiв. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.

– Почекайте, як дiстанетеся до Чiлькута, – казали йому iншi, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь i руками, i ногами.

– Не буде нiякого Чiлькута, – вiдповiв Кiт. – Принаймнi для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моiй маленькiй домовинi пiд мохом.

Вiн пiдковзнувся, i страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Вiн вiдчув, наче щось у серединi йому вiдiрвалося.

– Якщо я впаду з цiею поклажею на спинi, я пропав, – сказав вiн одному носiевi.

– Це ще нiчого, – була вiдповiдь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потiк по шiстдесятифутовiй соснi. Нема нi кодол, що за них можна було б триматися, нiчогiсiнько. А вода клекоче, а дерево угинаеться пiд вашими ногами. Як упадете там iз поклажею, то не визволитеся з ременiв. Так i потонете.

– Добра менi потiха, – вiдповiв вiн, але був такий знесилений, що зрозумiв ледве половину того, що чув.

– Там щодня тонуть по трое та по четверо, – запевнив його той. – Я якось допомiг витягти з води нiмця. Вiн мав при собi чотири тисячi грошей банкнотами.

– Весело, мушу сказати, – вiдповiв Кiт i, хитаючись, пiшов своею дорогою.

Вiн та його мiшок iз бобами зробилися якоюсь мандрiвною трагедiею. Вiн усе згадував морського дiда, що сидiв на шиi у Синбада. «І це одна з подорожей, що змiцнюють мужнiсть», – мiркував вiн собi. Рiвняючи до неi, навiть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову i знову його спокушала думка кинути мiшок iз бобами в кущi, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивiлiзацii.

Проте вiн цього не зробив. Десь у ньому ще жеврiла спадкова витривалiсть, i вiн казав собi без перестанку, що те, що iншi люди роблять, може й вiн робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспiвом, i вiн мимрив його всiм, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, вiдпочиваючи, вiн стежив заздрiсно за малорозумними iндiянами з мiцними, наче у мулiв, ногами, що чалапали пiд своiми важкими пакунками. Вони нiколи, здавалося, не вiдпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалiстю та певнiстю, що йому здавалися страшними.

Вiн сiв та почав лаятися (iдучи, вiн не мав на це сили) й боротися зi спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, вiн перестав лаятись i почав плакати. Цi сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловiк розбитий та знесилений украй, то це вiн. Коли нарештi вiн побачив мiсце, де вони спинялися, то з одчаем напружив усi своi сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спинi. Це не вбило його, але вiн лежав п’ятнадцять хвилин, поки змiг зiбратися iз силою, щоб визволитися вiд ременiв. Тодi вiн знов зробився смертельно слабим, i таким його застав Роббi, що перетерпiв тi самi муки, що й вiн. Сталося так, що слабiсть Роббi надала йому бадьоростi.

– Що роблять iншi люди, те ми теж можемо робити, – сказав Кiт, хоч у душi не був певний цього.


IV

– І менi двадцять сiм рокiв, i я справжнiй чоловiк – часто казав собi Кiт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч вiн i спромагався щодня переносити своi вiсiмсот фунтiв, проходячи милю на день, але наприкiнцi тижня виявилося, що вiн загубив п’ятнадцять фунтiв своеi власноi ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Вiн бiльше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, вiн майже так само волiк ноги, як коли нiс тягар.

Вiн зробився робочою твариною. Вiд надмiрноi втоми вiн засинав над iжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли вiн прокидався, стогнучи вiд болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тiла йому болiла. Ноги були вкритi болючими пухирями, але це ще було нiщо, у порiвняннi зi страшними порiзами та синцями на ступнях вiд обточених водою каменiв Дайськоi Долини, через яку пролягав його шлях на двi милi. Цi двi милi являли собою насправдi тридцять вiсiм миль. Вiн мив тепер обличчя тiльки раз на день i нiколи не чистив своiх поламаних, з болючими задирками нiгтiв. Плечi та груди вiн натер собi до живого тiла ременями мiшкiв, i тодi вiн згадав про коней, що iх вiн бачив на вулицях мiста, i вперше зрозумiв iхнi муки.

Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанiвець, була на початку iжа. Надмiрна праця вимагала надмiрного харчування, а шлунок його не звик був до такоi величезноi кiлькости сала та грубих, дуже шкiдливих, темних бобiв. Кiнець кiнцем його шлунок перестав травити, i протягом кiлькох днiв бiль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з нiг. І аж тодi настав той радiсний день, коли вiн мiг iсти, наче ненажерлива тварина i з голодними, як у вовка, очима просити ще iжi.

Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змiнили свiй план. Через Протоку дiйшла звiстка, що бiля озера Лiндерман до останнього повирубувано всi придатнi на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та iншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладi на Кiта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом iз Кiтом, i обидва вони несли кладь плiч-о-плiч. Час минав, i на верхах випав перший снiг. Якщо зима застукала б по цей бiк протоки, то довелося б сидiти тут цiлий рiк.

Отож старий чоловiк пiдставив свою залiзну спину пiд стофунтову кладь. Кiта це вразило, але, зцiпивши зуби, вiн приладнав ремнями сто фунтiв до своеi власноi спини. Це було важко, але вiн уже трохи звик, i тiло його, втративши нiжнiсть i жир, почало гартуватися та набувати м’язiв. Вiн також спостерiгав i робив висновки. Звернувши увагу на ременi, що iх носили iндiяни на головi, вiн приладнав такi самi собi, як додаток до наплiчних ремнiв. Вiд цього полегшало, i вiн почав класти ще зверху легкi, але громiздкi речi. Незабаром вiн мiг вже йти, маючи сто фунтiв на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажi, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел вiн тримав в однiй руцi, а в другiй – вкладенi один в один дорожнi казанки.

Проте тяготи iхньоi працi все бiльшали. Шлях ставав нерiвний, пакунки якось важчали. Що не день, гiрська снiгова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення пiдскочила аж до шiстдесяти центiв за фунт. Вiд братiв iз того боку не доходило нi слiвця, дарма, що добре вони знали, що тi мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.

Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт iндiян, що поверталися вiд озера Лiндерман, вiн умовив iх взяти iхню кладь. Тi запросили тридцять центiв за фунт, щоб перенести це до верхiв’я Чiлькута, i така цiна дуже вразила старого. Проте як нiяк, а ще залишилося щось iз чотириста фунтiв мiшкiв з одежею та дорожнiм багажем. Вирядивши Кiта разом з iндiянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхiв’i Чiлькута Кiт мав чекати на дядька, поволi посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зi своiми чотирма сотнями фунтiв.


V

Кiт волiкся шляхом зi своiми iндiянами-носiями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехiд просто до верхiв’я Чiлькута, його власний пакунок важив тiльки вiсiмдесят фунтiв. Індiяни важко переступали пiд вантажем, але це була хода швидша за ту, якою вiн iшов. Вiн не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалостi, то мало не рiвняв себе до iндiян.

Пройшовши чверть милi, йому захотiлося вiдпочити, але iндiяни йшли вперед, i вiн iшов iз ними нарiвнi. Пройшовши пiв милi, вiн переконався, що неспроможний iти далi, але, зцiпивши зуби, тримався свого мiсця, а доходячи до кiнця милi, дивувався, що ще живий. Тодi повiяло, як то кажуть, iншим вiтром, i друга миля була легша за першу. Пiсля третьоi милi вiн був ледве живий. Проте напiвпритомний вiд болю й утоми, вiн усе ж таки не нарiкав. І тодi, коли вiн вiдчув, що мусить справдi знепритомнiти, прийшов вiдпочинок. Замiсть того, щоб сидiти в ременях, як то був звичай у бiлих носiiв, iндiяни скидали iх iз плiч i голови i лежали цiлком вигiдно та спокiйно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пiв години поки вони знов рушили. На диво собi, Кiт почував себе свiжою людиною, i «довгi переходи та довгi вiдпочинки» зробилося його найновiшим гаслом.

Верхiв’я Чiлькута цiлком опанувало його уяву, i часто доводилося йому дряпатися i ногами, i руками. Проте коли вiн досяг верхiв’я в люту снiговицю у товариствi своiх iндiян, його таемна гордiсть була в тому, що, йдучи з ними, вiн жодного разу не пристав i не нарiкав. Бути таким, як iндiяни – ось яке було його нове палке прагнення.

Коли вiн розплатився з iндiянами, i вони собi пiшли геть, запала грозова темрява. Вiн залишився сам на хребтi гори, на тисячу футiв вище смуги лiсiв. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, вiн вiддав би рiчний заробiток за вогонь та шклянку кави. Проте натомiсть вiн з’iв шестеро холодних оладок i заховався у бганки не зовсiм розгорнутого намету. Коли вiн уже засинав, у головi промайнув спогад про Джона Беллю, i вiн зловтiшно посмiхнувся, уявляючи, як енергiйно буде той перетягати своi чотириста фунтiв на Чiлькут. Хоча самому йому залишалося тягти двi тисячi фунтiв, але ж вiн знав, що доведеться тiльки спускатися з гори.

Уранцi, ще не вiдпочивши гаразд вiд своеi працi та задубiлий вiд морозу, вiн вилiз iз брезенту, з’iв пару фунтiв невареного сала, прив’язав ремнями сто фунтiв кладi й почав сходити скелястим шляхом. За кiлька сотень ярдiв нижче шлях iшов через маленький льодовець i спускався до озера Кратера. Іншi люди йшли також iз кладдю через цей льодовець. Весь цей день вiн переносив своi пакунки до верхнього краю льодiвця, а що цей перехiд був короткий, то вiн навантажував стоп’ятдесят фунтiв за раз дивуючись, як це в нього вистачае сили носити такий тягар. За два долари вiн купив в iндiянина три морськi сухарi, що скидалися бiльш на пiдметку, та кiлька разiв поснiдав, щоразу досхочу наiдаючись сала. Намерзшись, у мокрому вiд поту одязi, вiн спав i другу нiч у брезентi.

Рано-вранцi вiн розiслав брезент на кризi, навантажив його трьома четвертинами тонни й почав тягти. Коли поверхня льодiвця стала стрiмкiша, його брезент пiшов швидше i нарештi, випереджаючи, пiдбив його так, що вiн опинився зверху i разом iз ним почав швидко котитися донизу.

Сотня носiiв, що зiгнулися пiд своiми пакунками, спинилися, стежачи за ним. А вiн верещав застереження усiм, хто траплявся йому назустрiч, i всi швидко вступалися, даючи йому дорогу.

Унизу, на нижньому краi льодiвця стояв маленький намет. Здавалося, що нiби той намет, пiдстрибуючи, несеться йому назустрiч – так швидко вiн бiльшав. Залишивши утоптану стежку – шлях носiiв, що ухилявся лiворуч – Смок врiзався в незайманий снiг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його швидкiсть. Вiн знов побачив намет саме тодi, як наскочив на нього, знiс скрепи на рiжках, ударився в лицьову полу намету i в’iхав у саму середину його, сидячи на брезентi, помiж своiх мiшкiв iз харчами. Намет загойдався, наче п’яний, i в морознiй парi Смок опинився вiч-на-вiч зi зляканою молодою жiнкою, що сидiла на вовняних ковдрах, тiею, що назвала його в Дайi «чечако».

– Бачите, як вiд мене курить1? – запитав вiн весело.

1 «Did you see my Smoke?» (Смок – з англiйськоi «обкурений», звiдси i прiзвисько героя.

Вона глянула незадоволено на нього.

– Кажiть менi тепер про чарiвнi килими-лiтуни, – провадив вiн.

– Чи не хочете ви зсунути цей мiшок iз моеi ноги? – запитала вона холодно.

Вiн подивився i швидко встав.

– Це не мiшок. Це мiй лiкоть. Вибачте.

А проте ця iнформацiя не збентежила ii, а холодний тон звучав, як виклик.

– Треба ще дякувати вам, що не перекинули пiчки, – сказала вона.

Вiн простежив за ii поглядом i побачив залiзну пiчку та кавник, що коло нього поралася молода скво2. Вiн утягнув у себе дух кави й озирнувся до дiвчини.

2 Squaw – жiнка-iндiянка.

– Я – чечако, – сказав вiн. Невдоволений вираз ii обличчя казав йому, що для неi це й без того ясно, але вiн не журився.

– Я кинув моi залiза, цебто пiстолi, – сказав вiн.

Тодi вона пiзнала його, i очi iй заблищали.

– Я нiколи не думала, що ви дiстанетеся аж сюди, – сказала вона.

Вiн знов пожадливо втяг повiтря.

– Як я люблю каву! – сказав вiн, звертаючись просто до неi. – Я дам вам мого мiзинця – вiдрiжте його – i я не скажу нiчого. Я буду вашим рабом хоч рiк, хоч другий або скiльки хочете часу, тiльки дайте менi шклянку кави.

І за кавою вiн сказав iй свое iм’я та довiдався, що ii звуть Джой3 Гастел. Вiн також дiзнався, що вона здавна в цiй краiнi. Вона народилася на торговельнiй стоянцi на Грейт Слейв i ще дитиною перейшла зi своiм батьком через Скелястi Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона iздить iз батьком, що затримався у справах у Сiтлi, i пiд час корабельноi катастрофи мало не загинув на нещасливому «Чантерi», але приiхав назад до Гiуджет Савнду на пароплавi, що його врятував.

3 Джой – з англiйськоi «радiсть».

Зважаючи на те, що вона сидiла ще у своiх ковдрах, вiн не затягував розмови i, героiчно ухилившись вiд другоi шклянки кави, витяг з ii намету свою кладь i себе самого. Вiн також звiдти винiс кiлька своiх спостережень, а саме: що мала вона гарне iм’я та гарнi очi, iй було не бiльш нiж двадцять або двадцять два роки, ii батько, певне, був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу i здобула освiту деiнде, тiльки не на кордонi.


VI

Над вiдшлiфованими кригою скелями, вище смуги лiсiв, шлях iшов навкруги озера Кратера та скелястим межигiр’ям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкоi кладi цим кружним шляхом взяло б кiлька днiв працi, що надривала серце. На озерi був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за двi годинi зробити два кiнцi, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевiзник запросив сорок доларiв за тонну.

– Ви здобули собi в цьому поганенькому човнi золоту копальню, мiй друже, – сказав Кiт перевiзниковi. – Чи не бажаете ви мати ще й другу золоту копальню?

– Покажiть менi ii, – була вiдповiдь.

– Я продам вам ii за цiну перевезення мого вантажу. Це ще не патентована iдея, i ви можете багато доскочити, як тiльки я повiдаю вам ii. Ну що, по руках?

Човняр згодився, i Кiтовi сподобався вираз його обличчя.

– Добре. Ви бачите цей льодовець? Вiзьмiть мотику i попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до низу. Тепер розумiете? Жолоб, що сполучить Чiлькут з озером Кратера. «Чiлькут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати п’ятдесят центiв за сотню, мати сотню тонн на день i нiчого не робити, як тiльки збирати грошi.

Двома годинами пiзнiше вантаж Кiта було перевезено за озеро, i вiн вигадав собi три днi. А коли Джон Беллю наздогнав його, вiн пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера – другого вулканiчного басейна, повного льодiвцевоi води.


VI

Останнiй перехiд вiд Великого Озера до озера Лiндерман простягся на три милi, i шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребтi, падав униз, чiпляючись за слизькi скелi та перетинав широку багнисту просторiнь. Джон Беллю почав умовляти Кiта, коли побачив, що той, опрiч ста фунтiв, що пiдняв на ременi, перекинув ще п’ятдесятифунтовий мiшок iз борошном та умостив його зверху.

– Ходiмо, ви, диво витривалостi, – вiдповiв Кiт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару бiлизни.

Проте Джон Беллю похитав головою.

– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.

– Вам лише сорок вiсiм рокiв. А хiба ви забули, що мiй дiд, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв?

Джон Беллю скривився, але змовчав.

– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я рiс лордом Фаунтлероем, але я можу тепер бiльше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.

Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:

– Кристофере, мiй хлопче, я вiрю, що можеш. Вiрю, що ти можеш це зробити навiть з оцим пакунком на спинi. Ти досяг цього, мiй хлопче, хоча як це неймовiрно.

Кiт робив свою кругову мандрiвку останнього переходу чотири рази на день, себто вiн робив щоденно двадцять чотири милi, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль вiн зробив iз поклажею в сто п’ятдесят фунтiв. Вiн був стомлений, але пишався своею витривалiстю. Фiзичний стан його був чудовий. Вiн iв i спав, як не iв i не спав нiколи за свого життя, i коли наблизився кiнець роботи, вiн мало не засумував.

Одна проблема хвилювала його. Вiн знав iз досвiду, що може впасти зi стофунтовим тягарем на спинi й залишитися живим. Проте вiн був певний, що як упаде iз цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиi, то скрутить собi в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячi носiiв, швидко затягало знов, i вони без кiнця мусили протоптувати собi новi стежки. І саме пiд час прокладання такоi новоi стежки, вiн розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтiв.

М’яка багнюка пiддалася пiд ним, вiн похитнувся й упав ниць. П’ятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото i скотився геть, не скрутивши йому в’язи. Зi ста фунтами, що залишилися у нього на спинi, вiн зiпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, i вiн лiг щокою в болото. Коли вiн витяг цю руку, загрузла друга. У такому станi було неможливо скинути ремнi, а стофунтовий тягар на спинi не давав йому пiднятися. Спираючись на руки та на колiна, загрузаючи то однiею, то другою рукою, вiн напружився, щоб порачкувати до того мiсця, куди впав малий мiшок iз борошном, але знесилив себе, нiтрохи не посунувшись уперед, i так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечнiй близькостi бiля його рота та носа.

Вiн спробував перекинутися на спину, на свiй пакунок, але загруз обома руками по самi плечi i став вiдчувати, що затопае. З надзвичайною терплячiстю, вiн поволi витяг одну загрузлу руку, а тодi другу i сперся на них пiдборiддям. Тодi вiн почав кликати на помiч. Через деякий час вiн почув звуки крокiв, що чалапали по багнюцi позад його.

– Дайте менi руку, товаришу, – сказав вiн, – або киньте мотузка чи щось iнше.

Вiдповiв йому жiночий голос, i вiн впiзнав його.

– Якщо ви розпустите ременi, я зможу пiдвестися.

Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, i вiн поволi встав на ноги.

– Гарне становище, – засмiялася мiс Гастел, побачивши його вкрите болотом обличчя.

– Нiчого, – вiдповiв вiн весело. – Це моя улюблена фiзична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це коли-небудь. Вона змiцнюе груднi та спиннi м’язи.

Вiн витер обличчя i рвачким рухом струснув бруд зi своеi руки.

– О! – закричала вона, пiзнавши його. – Це ви, мiстер… ах, мiстер Смок4 Беллю!

4 Smoke – з англiйськоi «обкурений».

– Дякую красненько за вчасний порятунок i за це iм’я, – вiдповiв вiн. – Я тепер двiчi охрещений. Вiдтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне iм’я, i воно не без змiсту.

Вiн помовчав, а тодi сказав iз раптовою силою в голосi й виразi.

– Ви знаете, що я збираюся зробити? Я повернуся до Сполучених Штатiв. Я одружуся. Я матиму багато дiтей. І тодi, коли впаде вечiрнiй сутiнок, я зберу навколо себе своiх дiток i оповiдатиму iм про страждання й тяготи, що я перетерпiв на Чiлькутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкуру спущу.


VII

Швидко настала арктична зима. Снiг укрив землю шаром у шiсть цалiв, i крига почала вiдкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час вiяв буйний вiтер. Одного дня надвечiр у перервах дужого вiтру Кiт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потiм стежили, як вiн поволi зникав на озерi за снiговою запоною.

– Тепер переспати нiчку, а рано вранцi вирушати, – сказав Джон Беллю. – Якщо нас не захопить снiговиця на верхах, ми дiстанемося до Дайi завтра ввечерi. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франциско за тиждень.

– Ви задоволенi вашим подорожуванням? – спитав Кiт неуважно.

Їхнiй табiр останньоi ночi на озерi Лiндерман являв собою сумнi покидьки. Усi потрiбнi речi, разом iз наметом, забрали брати. Дрантивий брезент, напнутий вiд вiтру, лише почасти захищав iх вiд снiгу. Вечерю вони варили просто на вогнi, користуючись якимись двома побитими i непотрiбними дорожнiми посудинами. Все, що залишилося у них, це iхнi вовнянi ковдри та харчi на кiлька днiв.

З того часу, як вiд’iхав човен, Кiт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але пояснював це тим, що скiнчилася iхня важка праця. Тiльки раз пiд час вечерi Кiт заговорив.

– Дядю, – сказав вiн неуважно, – пiсля цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?

П’ятьма хвилинами пiзнiш вiн зник у напрямку табору, де тулилися пiд своiми наметами шукачi золота, що ще переносилися або будували своi човни. Вiн проходив кiлька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у своi ковдри, то Джон Беллю вже спав.

У темрявi буряного ранку Кiт вилiз iз ковдр, висушив на вогнi панчохи, якими вiдiгрiвав своi замерзлi черевики, зварив каву та пiдсмажив сала. Це була мiзерна iжа. Зараз по снiданку вони згорнули своi ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чiлькутського шляху, Кiт простяг йому руку.

– Бувайте здоровi, дядю, – сказав вiн.

Джон Беллю глянув на нього i вiд несподiванки вилаявся.

– Не забувайте мого ймення: Смок, – сказав Кiт.

– Але що ти збираешся робити?

Кiт махнув рукою на пiвнiч у напрямку озера, що хвилювалося вiд бурi.

– Чи варто вертатися назад, коли дiстався так далеко? – спитав вiн. – Мiж iншим, я розкуштував смак ведмедини, i вона менi сподобалася. Я йду далi.

– Ти знесилений, – заперечував Джон Беллю. – Ти не маеш нiчого.

– Я знайшов роботу. Дивiться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Вiн мае роботу! Вiн слуга джентльмена. Вiн мае роботу на сто п’ятдесят доларiв на мiсяць на хазяйських харчах. Вiн вирушае до Давсону з двома дендi та другим слугою джентльмена за похiдного кухаря, човняра та найголовнiшого попихача. А О’Тара i «Хвиля» хай проваляться до пекла. Бувайте!

Джон Беллю був зовсiм ошелешений i спромiгся тiльки промурмотiти:

– Не розумiю нiчогiсiнько.

– Кажуть, що в Юконському басейнi багато ведмедiв, – сказав Кiт. – У мене тiльки одна пара бiлизни, Тож я ще пiду, пошукаю ведмедини. Оце й усе!




ВЕДМЕДИНА



І

Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись вiд поривiв дужого вiтру, що вiяв майже ненастанно. У сiрому свiтанку шестеро човнiв навантажували дорогоцiнною поклажею, перенесеною через Чiлькут. Це були незграбнi, саморобнi човни, сколоченi так-сяк людьми, що нiколи до того не будували човнiв, з дощок, що iх вони напиляли iз зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, i Кiт спинився, щоб подивитися.

Вiтер, що був ходовим на озерi, тут вiяв просто на берег, гонячи бруднi хвилi на мiлину. Люди, що мали виiхати човном, бродили по водi у високих гумових чоботях, пiдштовхуючи човна на глибiнь. Вони мусили заходжуватися бiля цього аж двiчi. Поки вони влiзли до човна i взялися за весла, iх винесло назад на берег. Кiт помiтив, що бризки води на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була трохи вдалiша. Останнi два чоловiки, що влiзли в човна, були мокрi по пояс, але човен зрушив iз мiсця. Вони незграбно налягли на важкi весла i почали повагом вiддалятися вiд берега. Тодi вони приладнали вiтрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вiтру нап’яв його i втрете кинув iх назад на берег, що вже замерзав.

Кiт посмiхнувся сам собi й пiшов далi. Це було те саме, чого i вiн мусив братися, бо у своiй новiй ролi слуги джентльмена мав вирушити таким човном цього самого дня.

Люди всюди працювали, й працювали iз завзяттям. Ось-ось уже насувалась неминуча зима, i нiхто не був певний, чи пощастить йому перебратися через великий ланцюг озер, до того, як вони замерзнуть. Проте, коли Кiт дiстався до намету пана Спрега та пана Стайна, там не було ще руху.

Бiля вогню пiд захистом брезенту сидiв на карачках куций товстий чоловiк та палив цигарку iз темного паперу.

– Здоровi, – сказав вiн. – Це ви новий слуга мiстера Спрега?

Кiт ствердив це. Вiн зауважив, що той якось особливо пiдкреслив слова мiстер та слуга, i був певний, що вiн при цьому застерiгаючи моргнув куточком ока.

– Гаразд. А я слуга мiстера Стайна, – сказав вiн. – Я маю п’ять футiв та два цалi зросту, i мое iм’я Шортi5, Джек Шортi. Інодi ще мене звуть Джонi на мiсцi.

5 Short – з англiйськоi «куций».

Кiт подав йому руку.

– Виросли на ведмединi? – спитав вiн.

– Безумовно, – була вiдповiдь. – Хоч моею першою iжею було буйволяче молоко, скiльки я можу пригадати. Сiдайте та попоiжте трохи. Пани ще сплять.

Кiт, дарма що вже снiдав, сiв пiд брезент i почав залюбки снiдати вдруге. Важка праця протягом кiлькох тижнiв дала йому вовчий шлунок та вовчий апетит. Вiн мiг iсти все та в будь-якiй кiлькостi, не думаючи про те, чи справиться з цим його шлунок. На його думку, Шортi був балакучий, але песимiст. Вiн отримав вiд нього вiдомостi про господарiв та зловiснi вiщування щодо експедицii. Томас Стенлi Спрег був гiрський iнженер та син мiльйонера. Лiкар Адольф Стайн був також син заможного батька. І через своiх батькiв обидва мали пiдтримку синдикату в Клондайському пiдприемствi.

– О, у них стiльки грошей, що вони, певне, iх сами роблять, – оповiдав Шортi. – Коли вони висiли на берег у Дайi, цiна за переноску була сiмдесят центiв, але не вистачало iндiян. Там була партiя зi Схiдного Орегону – справжнi шукачi золота. Їм пощастило найняти гурт iндiян по сiмдесят центiв. Індiяни вже навантажились трьома тисячами фунтiв поклажi, коли прийшли Спрег та Стайн. Вони запропонували вiсiмдесят центiв, дев’яносто, а тодi по долару за фунт. Індiяни порушили умову i взяли iхню поклажу. Спрег i Стайн прибули сюди, хоч це й коштувало iм три тисячi, а орегонцi ще десь там на березi. Вони не виберуться звiдти до наступного року.

О, вони справжнi пройдисвiти, ваш та мiй господарi. Коли iм що перешкоджае, вони сиплють грiшми й нiколи не зважають на почуття iнших людей. Що вони зробили, коли дiсталися озера Лiндерман? Теслi допiру поклали останню дошку на човна, що його вони за шiсть сотень умовилися зробити для партii з Фрiско. Спрег i Стайн всучили iм тисячу, i вони порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто, обшахрувавши iнших людей. Тi доставили всю свою поклажу сюди, але у них нема човна, i тут вони застрянуть аж до того року.

Пийте ще другу чашку кави! Майте на увазi, що я не поiхав би з ними, якби не мав такого божевiльного бажання дiстатися до Клондайку. Вони несправедливi. Вони могли б зняти креп iз дверей будинку, де е жалоба, якби це було iм потрiбно для iхнiх справ. Пiдписали ви умову?

Кiт похитав головою.

– Тодi я шкодую вас, товаришу. У краiнi бракуе харчiв. Вони виставлять вас, як тiльки доберуться до Давсона. Там люди цiеi зими помиратимуть через голод.

– Вони погодились… – почав Кiт.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/smok-bellu-smok-i-shorti/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения